Глава 18
Весілля. Це слово завжди викликає усмішку на обличчі. Але смію зауважити, що весілля — це не тільки красива сукня, обручки й перший танець молодих. Весілля — це клопоти. Справжнісінькі клопоти.
Підготовка до найважливішого дня в моєму житті дається мені нелегко. Звісно, адже потрібно ретельно продумати кожен нюанс, прорахувати все до найдрібніших деталей. І хоч організацією свята, за великим рахунком, займається цариця, на нас з Локі все ж поклали величезну частину цієї роботи. Втікши з кухні, де мене просили продегустувати чергову страву для урочистостей, я сховалася в наших з Локі покоях. Це єдине місце, де мене ніхто не потривожить. Втомившись від усіх труднощів, що звалилися на мої тендітні плечі, і знявши красиве, але незручне взуття, я плюхнулася на ліжко. В голову почали лізти нав'язливі думки. Пробувши всього тиждень у палаці, я зрозуміла, що царське життя аж ніяк не легке. Та й жити серед всієї цієї розкоші не так вже й просто. Мені доводиться щодня носити шикарні сукні й робити красиві зачіски, щоб відповідати стилю майбутньої цариці, прислуга всюди тягається за мною, ніби я сама не можу зробити собі макіяж або вибрати сукню. Мені треба готуватися до весілля, що теж нелегко, адже доводиться приміряти тисячі різних суконь для церемонії, продумувати весільне меню й складати список гостей. Весілля то не просте, а Асґардське. Тут будуть переплетені традиції асів і землян і, природно, воно буде проводитися в Асґарді. І крім усього цього, я повинна вирішувати свої проблеми на Землі, адже тоді я зникла нікому нічого не пояснивши, що спричинило безліч наслідків. Мною зацікавилися ЗМІ, а журналісти просто не давали мені проходу. І це я ще не стала царицею. Боюся навіть уявити, що буде, коли мене коронують.
Я прикрила очі рукою. Боюся. Це слово луною відгукувалося в мене в голові. Саме в цей момент я зрозуміла причину всіх моїх бід. Річ не в тому, що я з Землі й мені важко пристосуватися до нового життя. Річ у тому, що я боюся. Боюся стати царицею, адже тоді мені доведеться брати на себе відповідальність за всіх жителів Асгарда, доведеться вирішувати всі конфлікти й непорозуміння не тільки між жителями цього міста, а й між рештою 8 світів. Це все щось нове для мене. Я ніколи цим не займалася і боюся навіть пробувати. Раптом мене зненавидить народ або я просто-напросто не впораюся зі своїми обов'язками? Що буде тоді? Але піти й почати жити простим життям я теж не можу, адже люблю Локі. Хочу прожити з ним все своє життя, а це означає, що треба зібратися й потроху звикати до царського життя. Але я не можу.
Ще трохи, і я розплачуся, зовсім як маленька дитина, яка відмовляється виконувати доручення батьків. Ні. Я не можу собі цього дозволити. Я повинна бути сильною попри все. Зробила глибокий вдих і повільний видих. Ну ось, я навіть розплакатися нормально не можу. Я видавила з себе жалюгідну подобу усмішки й потягнулася за ноутбуком, що лежав на тумбочці. Щоб хоч якось відволіктися від усього цього, зайшла в твіттер. Але й тут мене спіткало розчарування. Вся стрічка бомбардувала про напад на Нью-Йорк, і про завершення моєї кар'єри.
«Сьогодні дізналася, що Мері пішла з модельного бізнесу. Проревіла весь день», «Вона більше не модель. Чи може це означати, що вона повернеться до Месників?», «Не йди! Ми любимо тебе!» Стрічка просто розривалася від усього цього.
Чи то день поганий, чи то життя таке... Я вже зібралася закривати ноутбук, як побачила вхідний дзвінок у скайпі. Це Кайл. Ми не спілкувалися з тих пір, як він полетів у Париж. Я навіть не зателефонувала йому, щоб дізнатися, як він долетів. Що ж я за сестра?! Тепер буду картати себе за це до кінця життя. Зібравшись з духом, відповіла на дзвінок.
— Привіт! — посміхнувся він.
— Привіт.
— Вау! Де це ти? — почав він з подивом у голосі. — Ти знову потрапила в минуле? У царський палац? — хихикнув брат.
— Ні. Я в Асґарді. Мені треба багато чого тобі розповісти, і я навіть не знаю, з чого почати, — зам'ялася я.
— Ну... Тоді почни з того, як у тебе справи, — запропонував він.
— Все нормально.
— Перестань. Я знаю, коли ти брешеш. І зараз саме цей випадок. Що сталося? — щиро запитав Кайл.
— Так. Ти мене розкусив. Все погано. Що ж, про все по порядку, — почала я. Так не хочеться зараз все розповідати й переживати все це знову. Але розмови з братом мені завжди допомагали, так що я продовжила: — Коли ви з Адою відлетіли в Париж, багато чого сталося, але це не суть важливо. До нас з Локі підійшов Тор і сказав, що Всебатько хоче нас бачити. Ми полетіли в Асґард, і ось тоді почалося найцікавіше. Загалом, ми з Локі скоро станемо царем і царицею, я виходжу заміж через пару тижнів, а ще я більше не є моделлю і живу в Асґарді, — повідомила я дуже швидко. Кайл все вислухав і був злегка здивований. Здається, він, так само як і я, не може повірити, що все це відбувається насправді.
— Ого! Я дуже радий за тебе, Мері! Але чому ти говориш, що все погано, якщо насправді краще й бути не може? — ще з більшим подивом промовив він. — Про таке життя люди можуть тільки мріяти.
Ну ось ми й підійшли до тієї теми, про яку я взагалі говорити не хочу.
— Річ у мені, Кайле. Я зовсім не знаю всього цього життя. Я не знаю, як правити, не знаю, що робити з усією тією владою, що буде в моїх руках. Народ у будь-який момент може мене зненавидіти. І навіть якщо цього не станеться, завжди знайдеться якась богиня, яка захоче зайняти моє місце на троні. І вона піде на все, щоб налаштувати всіх, включаючи Локі, проти мене. Ох, як же я боюся всього цього. — мій голос тремтів. Я була готова розридатися в будь-який момент.
— Мері! Мері, послухай... — почав він невпевнено, підбираючи слова. — Я розумію, як тобі зараз нелегко. Розумію, як важко справлятися з усім цим і тримати себе в руках. З часом ти пристосуєшся до такого життя, а зараз... Зараз тобі потрібен відпочинок. Серйозно, світ не рухне, якщо ти один день присвятиш собі. — сказав він впевнено й посміхнувся. — І навіть не думай про погане. Ти правитимеш не одна. З тобою завжди буде кохана людина, яка підтримає тебе в будь-якій ситуації.
Вислухавши його, зрозуміла, що він має рацію. Мені дійсно потрібен релакс. Але як я можу все кинути? Адже в мене справ на сто років вперед.
— Було б чудово відпочити, але зараз у мене багато справ. Правда, я...
— Завтра ж кидай усе, бери Локі за руку й вирушайте на побачення. Мені потрібна жива сестра, а зараз ти виглядаєш як привид. Привид у красивій сукні й у царському палаці. — (Я посміхнулася. Все дійсно так, як він говорить. Я навіть не пам'ятаю, коли востаннє ходила з Локі на побачення... Вирішено. Завтрашній день належатиме тільки нам.) — Ти все зрозуміла?
— Так. Дякую за підтримку. Правда, без тебе я б не впоралася. А тепер розкажи мені про себе й Аделаїду. Як ви там? Що цікавого сталося за цей час?
Він почав розповідати всі смішні випадки, що сталися з ним і Адою за цей тиждень. Це і розмова з іноземцем, який не розуміє англійської, і забавні дельфіни в дельфінарії, які мало не відкусили йому руку, і навіть танці з екзотичними тваринами. Найбільше мені сподобалася історія з букетом троянд для Аделаїди. Загалом, під кінець розмови ми вже реготали на повну.
— Так ти зараз в Асґарді, кажеш? Не знав, що там є вай-фай, — промовив Кайл, переходячи до іншої теми розмови.
— О так. Тут є і вай-фай, і два вай-фая. — і я не пожартувала. Тут насправді два вай-фая: один працює на території Асґарда, а другий — міжгалактичний. До нього можна підключитися в будь-якій точці Всесвіту. — А також дві пошти, стільниковий зв'язок і багато різних порталів.
— Та ти в раю, сестронько, — проронив він з легкою посмішкою на обличчі.
— Це так, — швидко погодилася я.
У двері, раптово, постукали. Я швидко попрощалася з Кайлом, пообіцявши телефонувати частіше, і пішла відчиняти двері, подумки сподіваючись, що це Локі, а не якась чергова швачка, яку цікавить фасон моєї сукні.
На щастя, мої очікування виправдалися. Принц, ледь переступивши поріг кімнати, почав мене цілувати. Я відповіла на поцілунок, зачиняючи за нами двері в покої.
— Я так скучив, — прошепотів він, обдаючи гарячим диханням мої губи.
— Але ж ми не бачилися всього пару годин, — пролепетала я.
— Для мене вони здалися вічністю. — він притулився до моїх губ, і я відчула неймовірне блаженство. Він цілував мене пристрасно й жадібно, але водночас так ніжно, як ніколи раніше. На мить я забула про все. Забула навіть про те, про що хотіла з ним поговорити. Зараз є тільки ми, а все інше не важливо.
Відірвалися ми одне від одного лише тоді, коли повітря стало катастрофічно не вистачати.
— У тебе є завтра важливі справи? — запитала я, тереблячи волосся чоловіка.
— Усі справи важливі, але їх завжди можна відкласти на потім, — підморгнув він.
— Що ж, тоді як ти дивишся на те, щоб завтрашній день ми провели тільки вдвох? Ніякого царського палацу, весільних клопотів і різних заморочок. Тільки ти й я. — я втомилася сидіти в чотирьох стінах і дуже сподівалася, що він погодиться. Але я зрозумію, якщо він відмовиться, адже зараз у нас багато різних турбот і зовсім немає часу на розваги.
— Ти запрошуєш мене на побачення? — хмикнув він.
— Так, саме це я і намагаюся зробити, — зітхнула я.
— Я тільки за, мила. Нам потрібен невеликий перепочинок, та й я давно хотів показати тобі тут одне чарівне місце. — він посміхнувся й пригорнув мене до себе. Цікаво, про яке чарівне місце він говорив? З нетерпінням чекаю завтрашнього дня, щоб дізнатися це.
— Ходімо, нас чекають на вечері.
***
— Мила, пора прокидатися, — прошепотів хтось мені на вухо. — Нас чекає чудовий день, сповнений пригод.
Будучи ще в напівдрімоті, не відразу зрозуміла, хто говорить. Відкривши очі, я, звичайно ж, впізнала Локі. Він весь такий красивий, з чорним волоссям і зеленими очима, дивився прямо на мене і мило посміхався. Я потягнулася і весело промовила:
— Доброго ранку!
— Доброго, — промовив він, подаючи мені піднос з земною їжею.
Він приготував мені сніданок у ліжко. Це так мило. Яєчня з беконом, кава з круасанами, та ще й красивий чоловік на додачу. Хіба не чудовий початок дня?
— Де ти все це дістав? — поцікавилася я. В Асґарді такого не готують, та й взагалі асґардська їжа досить дивна. Нещодавно, наприклад, приготували котлети зі свіжої ванагеймської риби. І все б нічого, ось тільки риба у Ванагеймі виглядає точнісінько як собака з планети «Земля». Що вже говорити про смаженого качкодзьоба в кисло-солодкому соусі...
— Зранку-рано відвідав наш ресторан. Новий власник, до речі, кардинально там все змінив. Тепер це ресторан морепродуктів. І хоч більше це не ресторан французької кухні, круасани там готують відмінні. Наші круасани. — (На моєму обличчі заграла промениста усмішка. Пам'ятаю, як теплими літніми ночами ми любили дивитися на зірки, сидячи біля басейну. Ми завжди брали з собою шоколадні круасани. Це, можна сказати, було нашою традицією.) — М-м-м... Нічого смачнішого в житті не куштував, — промовив він з набитим ротом.
— Ей, мені залиш! — я потягнулася за круасаном, зовсім забувши про яєчню з беконом. Тепла шоколадна начинка повільно розтікалася в мене в роті, а ковток чорної ароматної кави додав мені настрою і бадьорості на весь день.
Поснідавши й досхочу належавшись у теплому й м'якому ліжку, ми вирішили прогулятися містом. За цей тиждень, проведений в Асґарді, я жодного разу не покидала царський палац, тому ця прогулянка для мене як ковток свіжого повітря. Вбрання я вибрала досить просте й комфортне. Легка жовта сукня й балетки відмінно підійдуть для побачення на свіжому повітрі.
Ми йшли різними вулицями міста. Ми просто блукали й насолоджувалися тутешніми видами. Локі мені проводив екскурсію, а я уважно його слухала й дивувалася, що зовсім скоро я буду правити цим місцем. Ніколи б не подумала, що стану царицею, що триматиму за руку найпідступнішого лиходія, який виявився найчудовішою людиною, яку я коли-небудь знала, та й взагалі я й подумати не могла, що все це існує. Дев'ять світів, Асґард, Райдужний Міст, Локі... Раніше я думала, що це вигадки, що це всього лише міфи, але це виявилося реальністю, і я цьому шалено рада.
— Бачиш цю статую? — звернувся до мене принц. Це Фрейя — богиня війни, кохання й пристрасті. Коли була війна між світом Асгарда і світом Ванагейма, саме ця дівчина запропонувала укласти мир і обмінятися полоненими. Завдяки їй ці два світи живуть у мирі вже багато років.
Я слухала його розповідь з величезним інтересом. Все це до жаху захоплювало. Я чула про цю дівчину на уроці історії Асгарда. Тут її всі люблять і поважають. Мабуть, вона й справді хороша людина.
— А скільки взагалі війн було в Асгарді? — поцікавилася я. Місто богів існує вже багато тисячоліть. Невже аси, так само як і люди, люблять повоювати?
— Ох, багато. Дуже багато. Ми воювали майже з усіма існуючими світами. І навіть більше. Але, на щастя, останнім часом ми стали більш розумними й намагаємося вирішувати все мирним шляхом.
Що ж, мене це радує. Хоч десь зрозуміли, що війни — не вирішення конфліктів, а тільки їхнє посилення.
— Почекай мене тут, я скоро повернуся. — він чмокнув мене в губи й кудись пішов, а я, не встигнувши нічого зрозуміти, залишилася стояти на тому ж місці. Він залишив мене одну, посеред незнайомої мені вулиці. Що відбувається? Куди це він пішов? Що задумав? Відповідь не змусила себе довго чекати. Вже через пару хвилин до мене підійшов Локі, вручив мені квіти й з широкою усмішкою промовив:
— Це мольмени. Жовті. Спеціально для тебе.
Я трохи розгубилася, адже зовсім не думала, що він прийде до мене з квітами. Поки я чекала його на вулиці, встигла придумати цілу промову, як накричати на нього за те, що він пішов так швидко, залишивши мене зовсім одну. Але він ходив за подарунком. Хотів зробити мені сюрприз. Я кинулася до нього в обійми й прошепотіла:
— Дякую!
Він посміхнувся й поцілував мене в щічку. Я відсторонилася від нього і голосніше промовила:
— Але якщо ти ще раз ось так підеш і залишиш мене одну, я скину тебе з Веселкового Моста!
Локі розреготався.
— Я серйозно.
— Я тобі вірю. Обіцяю більше ніколи не залишати тебе одну, — промовив він і взяв мене за руку.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
Він пригорнув мене до себе. Довгий час ми так і стояли посеред вулиці, насолоджуючись красою моменту. Аси проходили повз, майже не звертаючи на нас уваги. Звичайно, адже зустріти тут принца можна щодня. Але мене все ще хвилювало одне питання...
— Де ти дістав квіти? — ніде поблизу продавців квітів я не бачу. Та й видно, що цей букет він не на клумбі зірвав.
— Мені їх дала Хлоріс — богиня квітів. Побачивши нас разом, вона подумки попросила підійти до неї і вручила цей букет. Вона дуже рада за нас і вважає, що ми будемо чудовими правителями.
Хлоріс. Знайоме ім'я. Здається, це давньогрецька богиня. Але що вона робить в Асґарді? Я не стала запитувати про це Локі. Можливо, це чергова гостя, а може — корінна жителька Асґарда. Не важливо. Мене зараз цікавить дещо інше...
— Про яке місце ти вчора говорив?
— Я залишив його на солодке, — посміхнувся він. — Думаю, зараз саме час тобі його показати. Ходімо.
Мені не терпілося дізнатися, куди ми прямуємо. Локі зберігав це місце в таємниці, а значить — це щось особливе, щось чарівне й таємне.
Ми зайшли в ліс. У густий, дрімучий ліс. Здається, тут можна легко заблукати. Локі мовчки вів мене до таємничого місця, не промовивши ані слова. Я милувалася чудовим пейзажем, насолоджувалася співом невідомих мені птахів, як раптом ми зупинилися.
— Ось ми й прийшли, — промовив Локі.
Я недовірливо на нього подивилася. Він жартує?
— Але ж ми просто в лісі.
— Ні, — протягнув він, зловісно посміхаючись. — Це не просто ліс. Це місце, де я швиденько тебе прикінчу, щоб правити самому. Чи ти думала, що я дозволю тобі розділити зі мною місце на троні? — він розсміявся гучним сміхом, а потім різко замовк. — Розслабся, я жартую. Просто жартую, — додав він і тут же змінився в обличчі: його погляд став м'якшим, а губи розпливлися в добрій усмішці.
— Дурень! — вирвалося в мене.
— Ти повірила? Ти справді повірила? — розсміявся він.
— Замовкни! — крикнула я, але не змогла стримати усмішку й уже через секунду сміялася на повну.
Досить безглуздо вийшло. Я сильно здивувалася його поведінці, але не злякалася. І водночас стояла в ступорі пару секунд. Локі ніколи не перестає дивувати.
— Подивися на це. — він відсунув гілки дерев, і я побачила її. Стара, поросла мохом печера була прямо перед нами. — Ми спустимося вниз по сходинках. Під землею знаходиться найдавніше в світі озеро. Ти повинна це побачити.
Я кивнула, і ми почали спускатися. Безліч світлячків освітлюють нам шлях, а запах свіжої трави дарує спокій і відчуття умиротворення.
— Вау, — вигукнула я. Це неможливо пояснити словами. Це просто... Просто неймовірно. Підземне озеро. Воно не дуже велике, але вода в ньому дзеркально чиста. Повірити не можу, що зараз перебуваю тут. Просто слів немає. Аж дух захоплює!
— Подобається?
— О, так! Нічого прекраснішого в житті не бачила!
— Я любив приходити сюди в дитинстві. Тут мене ніхто не міг знайти. Це було таким собі притулком для мене. Коли ти приходиш сюди, тобі здається, що немає жодних проблем, немає тривог і печалей, є тільки ти й це озеро.
Він ніколи не розповідав мені про своє дитинство, про себе в минулому. Іноді мені навіть здавалося, що я його зовсім не знаю. Але він поділився зі мною частинкою свого минулого, частинкою себе. І я це ціную.
— Чому ж ти перестав сюди ходити?
— Як я вже казав, коли ти тут, тобі здається, що все прекрасно й чудово, але коли йдеш і вибираєшся назовні — бачиш, що проблеми нікуди не зникли. Це були лише ілюзії щасливого життя. Саме тому я й перестав тут з'являтися. Але зараз, прийшовши сюди з тобою, я ніби заново пережив усі ті емоції, що раніше. Думаю, тепер це буде нашим улюбленим місцем в Асґарді, — посміхнувся він. — Але це не все, що я хотів тобі показати. Зараз ти побачиш те, що робить це місце чарівним. — він взяв мене за руку й потягнув до води.
— Що? У воду? Ні за що!
— Довірся мені.
Ох, що ж я роблю? Гаразд. Коли ще випаде шанс побачити щось прекрасне? Я кивнула, і ми підійшли до краю озера. Зробивши глибокий вдих, стрибнули у воду. Мене відразу огорнув ледь помітний білий простір. Я, в прямому сенсі слова, опинилася всередині кулі.
— Можеш видихнути. Кисню вистачить години на дві, а може навіть більше, — звернувся до мене Локі.
Телепатичний зв'язок? Чудово!
— І що ми тут будемо робити? — подумки запитала я.
— Трохи поплаваємо, — відповів він.
Пропливши кілька метрів, я зрозуміла, що задихаюся. Ні, не від нестачі повітря, а від побаченого. Перед моїм поглядом постав занедбаний місто. Підводне місто. Руїни цього міста простягаються, напевно, на кілька кілометрів. Не можу навіть уявити, наскільки величезне це озеро. І що це за місто взагалі?
— Де ми?
— У найдивовижнішому місці у Всесвіті.
Хм. Він чогось недоговорює. Але я все одно спробую дізнатися про це місце побільше. Пізніше. А зараз я просто хочу розглянути все це ближче.
Неймовірна архітектура, фантастичні споруди й величезна буква «А» посередині зруйнованого сотні, а може й тисячі, років тому міста. Все це було дуже важливим для людей у той час. Але що ж сталося з цим містом? Статуї різних богинь. Тут дуже багато таких статуй. У тієї відвалилася кам'яна голова. Вона мирно лежить неподалік, ніби нагадуючи про жахливу катастрофу, що сталася багато століть тому. А он там з піщаного дна стирчить скам'яніла рука давно забутого язичницького бога. Не знаю, що тут сталося... Але це було, явно, щось недобре.
Досхочу накупавшись і вибравшись на берег сухими з води, я почала розпитувати Локі про таємниче, і водночас прекрасне, місце.
— То ти розкажеш мені, де ми щойно побували?
— Ти коли-небудь чула про Атлантиду? — (На мить я задумалася. Безумовно, колись я стикалася з цією назвою, але толком нічого не знала про це, тому просто похитала головою.) — Так ось, це найдавніша й високорозвинена цивілізація за весь час існування людства. Їхні технології в рази перевищували сучасні, вони були розумніші за всіх істот на планеті. Але що ж сталося з ними, запитаєш ти. Чому така розумна високорозвинена цивілізація зараз знаходиться під водою? І чому саме в Асґарді, а не в Мідґарді? Все просто. Атланти були настільки розумні, і водночас дурні, що знищили самі себе. Була війна. Жахлива війна. Така, що ніхто й уявити собі не може. Потім вибух. Такий, що мало не розніс усі дев'ять світів. Загинули всі. Пізніше, руїни були перенесені в Асґард, щоб люди, що вижили, не боялися розвиватися й удосконалювати свої технології. У Мідґарді були пущені чутки й складені легенди про цю державу, і ніхто не знає, чи існувала Атлантида насправді, чи це просто вигадки. І не повинні знати.
Я уважно слухала його розповідь і була просто вражена почутим. Як можна дійти до такого розвитку й бути такими дурними, щоб знищити самих себе?! Це не вкладалося в мене в голові. Сподіваюся, сучасні люди будуть розсудливішими й не стануть жертвами своєї ж дурості.
— Як виглядало це місто?
— Це було найгарніше місто на планеті, — посміхнувся він. — За розповідями Одіна, там було все, що потрібно для життя. Високі будівлі, що діставали до самого неба, різні культурні пам'ятки й слово «Атлантида», складене з букв, проходило через все місто.
— Дійсно чудово, — промовила я. — Шкода, що все так сумно закінчилося. — я нахмурилася й поклала голову на плече Локі. — Чому ти не сказав мені це, тоді, під водою?
— Це найбільша таємниця, яку ніхто поки що знати не повинен. Та й про це місце знають лише п'ять осіб: Одін, Фрігг, Тор, я, і тепер ти. — (Я посміхнулася. Він повідав мені страшну таємницю, показав неймовірне. Що може бути краще довіри коханої людини?) — Але, існують закони, що забороняють розмову про Атлантиду, там, де вона знаходиться. Власне тому я й не зміг нічого сказати тобі про це, коли ми були на дні озера.
— Дякую, що привів мене сюди. Нічого прекраснішого в житті не бачила, — посміхнулася я, дивлячись у його зелені очі. У відповідь на це, він мене поцілував. Та так солодко й ніжно, що світ навколо затих. І знову є тільки ми. Тільки ми й нічого більше. А адже ще вчора я сиділа в палаці й була пригнічена. Прогулянка з коханим дійсно творить чудеса. Особливо, коли цей коханий — Локі. Мій Локі. Людина, яка змінилася. Людина, яка полюбила. І я шалено щаслива бути з ним. Десь там, попереду, чергові клопоти й турботи. Але зараз це зовсім не важливо. Адже ми разом, і ми з усім впораємося.