Глава 12
Я в лісі.
— Добре. З задоволенням спробую, — промовила я з посмішкою на обличчі. Здається, тепер у мене з'явився новий друг. Навіть кілька друзів. Життя триває. Навіть незважаючи на всі труднощі й складні періоди. Воно не може бути вічно поганим.
***
Після сніданку я вирушила до Веселкового мосту, де мене вже чекав Тор. Ще одне чарівне місце Асгарда. Взагалі, тут все здається таким, але це — особливе. Цим шляхом можна потрапити в будь-який з 9 світів. Та й виглядає цей міст просто неймовірно красиво.
— Класна сукня, — промовив він, тихо крокуючи біля мене.
— Подарунок цариці, — посміхнулася я. Він злегка посміхнувся у відповідь і сказав, дивлячись прямо перед собою:
— Йдемо. Нам пора.
До середини мосту ми йшли мовчки. Не проронили ні звуку, не сміялися й навіть не посміхалися. Тор якийсь не такий. Він сам не свій. Не розмовляє, похмуро дивиться собі під ноги, або відчужено вдаль.
— Чорт забирай, Тор, Локі твій брат, і ти нічого не зробиш, щоб якось змінити рішення царя?! Ти допустиш його загибель?! Знаєш що, Тор, ти чудовий брат! Гори звернеш заради своєї сім'ї, нічого не скажеш.
— Я...
Я вже не слухала його. Швидко підбігши до Геймдаля, попросила відкрити Веселковий міст, що він і зробив. Вдалині почувся гучний голос Тора, але мені було байдуже.
— Мері! Зачекай! — кричав він, але я продовжувала його ігнорувати. Як так можна взагалі? Я б нізащо не кинула брата в біді. Навіть якщо він не рідний.
За кілька секунд я опинилася в Нью-Йорку, недалеко від своєї квартири. Тут дощ, навіть можна сказати злива, але зараз мене це хвилює найменше. Всі мої думки займає Локі...
***
Минула вже година чи дві відтоді, як я прибула на Землю, а я все ще не переодяглася. Сиджу вся промокла наскрізь. Зачіска розтріпалася, макіяж потік, а красива бежева сукня перетворилася на брудну ганчірку.
І що найдивніше — мені все одно, як я виглядаю. Я повинна придумати план порятунку Локі, ось тільки ніяких ідей поки немає. З яких пір я стала переживати за нього? Він лиходій, і я повинна бути тільки рада, що він нарешті отримає по заслугах, але чомусь почуття радості у мене немає. Хочеться просто врізати йому пару разів за те, що він так поводився, але вбивати його або знати, що він мертвий, не хочеться зовсім. У будь-якому разі, смертна кара — не вихід, і я повинна врятувати Локі від цього покарання. Але як? Ох! Чому я втекла від Тора?! Може, я змогла б його якось переконати.
Для початку мені треба потрапити до Асгарда. Знову питання: як? Геймдалль не відкриє мені міст, адже він знає, що я збираюся зробити. І навіть якщо я потраплю до Асгарда, то як звільню Локі? Якщо він у темниці, то там, напевно, багато охоронців, непомітно мені не пройти. Навіть якщо і це мені вдасться, то що я буду з ним робити? Куди я його сховаю? Геймдалль все одно знайде нас у будь-якому з 9 світів. Я нічого не можу зробити.
Я нічого не можу зробити. Вперше відчуваю себе такою безпорадною.
— А-а-а! — крикнула я від злості й запустила подушку в стіну. Не можу стримувати емоції. Та й чи треба це взагалі? Злість, бажання допомогти, і слабкість від того, що я не можу цього зробити, вбивають мене зсередини.
— Ти в порядку? — почувся біля мене знайомий голос. Тор. Повернувся. Але навіщо?
— Якщо ти прийшов переконати мене, то краще йди, — промовила я, трохи заспокоївшись.
— Я якраз прийшов допомогти тобі. Ти маєш рацію. Я не можу залишити брата помирати. У мене є план, і я скажу його тобі, як тільки ти приведеш себе до ладу. Ти ж не підеш рятувати принца в такому вигляді? — Тор підняв брови й посміхнувся куточком рота.
Я мовчки кивнула і підійшла до дзеркала. Дійсно, вигляд у мене зараз не з приємних. Що ж, це можна виправити.
— Я почекаю тебе на кухні, — додав Тор, залишаючи кімнату.
Я знову кивнула.
Я знову кивнула. Зібрала волосся в пучок, змила потіклий макіяж, хоча трохи туші все ж залишилося на очах. Цікаво, який план у Тора? Що він придумав? Взагалі, думки про те, що він весь цей час думав, як врятувати брата, мене тішать. Мабуть, мої слова подіяли на нього дивним чином. Скоро дізнаюся, що це за план і буду його виконувати. Головне, що Тор допоможе мені. А я ж майже втратила надію.
Я одягнула чорні спортивні штани та жовту футболку. Не найшикарніший образ для порятунку принца, але ж не піду я в сукні та на підборах. Та й це Локі. Який сенс вбиратися? Я готова сама його вбити, але доведеться рятувати, раз вже так вийшло. Більше того, сукню, що подарувала цариця, доводиться викидати. А шкода. Не люблю дорогі подарунки, але ця сукня — частинка Асгарда. Частинка того прекрасного місця.
— Ого! Ти так швидко зібралася, — здивувався Тор. Я знову кивнула. — Ти так і будеш кивати, чи скажеш щось?
— промовив він, відкушуючи яблуко.
— Вибач. То який у тебе план?
— Цар і цариця сьогодні вирушать на переговори з Йотунами. Коли вони підуть, Геймдалль відкриє міст, і ми витягнемо Локі з темниці, — почав Тор, все ще надкушуючи моє червоне яблуко.
— А як ми пройдемо крізь варту? — спитала я, обмірковуючи план.
— Я їх відволіку, а ти врятуєш Локі. У нас буде не дуже багато часу на це, тож треба поквапитися, — промовив він, доїдаючи стиглий фрукт.
— Тоді йдемо.
***
Ми знову в Асгарді. Місто, як і раніше, прекрасне. Навіть непомітно, що ще вчора тут був погром. Все більш-менш спокійно. Ніхто навіть не хвилюється через те, що одного з жителів Асгарда хочуть стратити. Або вони просто не знають, або навпаки, тільки раді цьому.
Ми наближаємося до темниці. Моє хвилювання тільки посилюється. Не знаю, що мене турбує більше: викрадення Локі з темниці чи сама зустріч з Локі. Напевно, все-таки друге.
Я наблизилася до охоронця. Це молодий хлопець, років 25 з приємною зовнішністю та милою посмішкою. Зробила вигляд, що проходжу повз і виглядала розгубленою та трохи схвильованою.
— Ви заблукали, міс? — спитав він мене ввічливо, на що я мило посміхнулася і відповіла:
— Так. Зовсім нещодавно в Асгарді. Тут ніби в лабіринті: багато коридорів, кімнат, залів, легко заблукати... Такий величезний палац і саме місто. — я спробувала зробити все, щоб він мені повірив. — Мені в око щось потрапило, Ви не подивитеся? — швидко змінивши тему розмови, я вказала на око, намагаючись вийняти звідти смітинку.
— Так, секундочку. — вартовий подивився мені в очі й уже не зміг відвести погляд, у прямому сенсі слова.
— Зараз Ви відключите систему безпеки камери Локі й підете звідси. Ви нікому не скажете, що я була тут, тому що забудете, як я виглядаю. Якщо Вас запитають, що сталося, Ви відповісте, що знепритомніли й отямилися у себе в кімнаті. Ви зрозуміли?
Ви зрозуміли? — спитала я у бідолашного охоронця, який не розумів, що відбувається. Він лише ледь помітно кивнув. — Тоді виконуйте, — ввічливо промовила я й посміхнулася.
Кілька хвилин спостерігала, як вартовий виконує мій наказ. Я рідко використовую гіпноз, тільки в крайніх випадках. Думаю, зараз це був саме такий випадок. Все-таки добре, що мені передали цей дар. Поки що я справляюся навіть краще, ніж припускала, адже Тор хотів, щоб я охоронця просто вирубала. Але не варто розслаблятися, найскладніше ще попереду. Зрозумівши, що хлопець пішов, рушила до камери Локі. Коли підійшла ближче, побачила досить дивну картину. Локі дивився на мене й посміхався доброю усмішкою, а я ж думала, що в'язниця зламала його. Думала, що він тут страждає, розмірковує про смерть, а він веселий, ніби йому плювати на все це.
— Локі, — невпевнено промовила я його ім'я.
І тут на моїх очах усе стало змінюватися.
Локі в пошарпаному одязі сидить на підлозі, стіл перевернутий, склянки розбиті, навколо осколки битого скла. Жахливе видовище. Як же мені шкода його... Він використовував ілюзію, щоб приховати свій жахливий стан. Хотів здатися сильним, коли насправді розбитий. Я тихо зайшла до камери й присіла біля нього.
— Ти в порядку? — обережно спитала я, хоча розуміла, що все погано.
— Я схожий на людину, у якої все в порядку? — тихо промовив він, дивлячись прямо перед собою. Він не хоче дивитися на мене, не хоче, щоб я бачила його таким. Я розумію.
— Вибач, дурне питання...
— Навіщо ти прийшла? — спитав він і подивився мені в очі. Його погляд відчужений і сумний. Як же все-таки йому погано.
— Я прийшла витягнути тебе звідси, Локі. Нам треба поспішати, ходімо, — промовила я, намагаючись приховати тремтіння в голосі.
— Ні, — тихо, напівпошепки, відповів він.
— Ні? У сенсі ні? — я не могла зрозуміти, чому він так вчиняє.
Тоді чому він не хоче йти?
— Але зараз все добре, — почала я, намагаючись достукатися до нього.
— Добре? Що саме? — він, як завжди, мене перебив, доводячи своє.
— Наприклад, те, що Фрігга жива і здорова.
— Брешеш. Я сам бачив, як вона вмирала, — промовив він з тремтінням у голосі.
Вони що, не сказали йому про це? Не дивно, що Локі їх терпіти не може. Це занадто жорстоко. Занадто. Навіть для такого бездушного лиходія, як Локі. Хоча зараз він здається не таким вже й бездушним.
— Не брешу. Я воскресила її. Vitalum Vitalis, чув про таке? Я дізналася про цей дар десь рік тому, коли воскресила чужу кішку... То ти йдеш, Локі?
— Ні. Навіть якщо те, що ти кажеш — правда, я залишуся тут. І нехай мене стратять, мені все одно. — мляво відповів він, знову дивлячись прямо перед собою.
Він знущається? Я що, маю ще й умовляти його піти?
Я збиралася встати, але Локі не дав мені цього зробити. Він схопив мене за руку й зі злістю промовив:
— Та як ти смієш мені таке говорити?! — у його очах заграли вогники. Здавалося, він був готовий спопелити мене одним лише поглядом. Я посміхнулася, адже це був колишній Локі.
— Ходімо, — промовила я, не зводячи з нього очей.
Локі відпустив мою руку й мовчки скорився. Вийшло. Я вже й не думала, що це спрацює. Іноді на нього треба натиснути, щоб він послухався. Мені вже здавалося, що він нікому не підкоряється.
— Нас Тор вже зачекався, — промовила я ненароком, коли ми йшли коридором. Темним коридором асгардської темниці. Скільки тут ув'язнених? Хто вони? І за що сидять?
— Тор? — спитав він, явно перебуваючи в подиві.
— А як ти думаєш, я сюди потрапила?
— По Веселковому мосту...
— Без допомоги Тора не обійшлося, — я посміхнулася, і ми пішли далі.
Він був у шоці, хоча виду не подавав. Я його розумію.
Я його розумію. З чого б раптом Тору йому допомагати? Він же все життя вірив, що Тор його ненавидить, думав, що і він повинен це робити. Вважав, що Тор був улюбленцем, а його прийняли в сім'ю заради миру між світами. Може, так і було, але зараз все по-іншому. Ми дійшли до Тора дуже швидко. Я навіть не встигла нормально обдумати все.
— Нарешті! Ви дуже довго, я вже думав, щось сталося, — схвильовано промовив Тор, а потім додав: — Радий тебе бачити, брате.
— Не повіриш, але я теж радий тебе бачити, — сказав Локі й видавив з себе щось на зразок посмішки.
Тор посміхнувся, і ми вирушили до Геймдаля. Він повинен доставити нас на Землю, там ми і сховаємо Локі. Все продумано, все вирішено, залишилося тільки дістатися.
Чую, як хтось говорить і наближається до нас. О, ні! Тільки не це, тільки не зараз. За мить армія воїнів Асгарда оточила нас. Ми не можемо втекти. Їх занадто багато. У натовпі я помічаю знайомі обличчя. Це Один і Фрігга.