Глава 11
— Розповідай, що там в Асгарді. Що сталося? — спитала я Тора, зручно розмістившись у кріслі й попиваючи ароматну чорну каву.
Ми знову в штабі Месників. Тільки тепер не через якийсь напад чи вторгнення на планету, а для того, щоб відволіктися від усього цього. Іноді ми любимо збиратися тут і розмовляти про все. Що, власне, зараз і відбувається. Тор повернувся з Асгарда на другий день після нашої маленької перемоги, тому я вирішила розпитати його про все й дізнатися побільше про це дивовижне місце.
— На Асгард напали Крижані Велетні. — з тривогою в голосі промовив він. — Вони полюють за тесерактом. І ми, звісно ж, не даємо їм зробити це. Якщо він буде в них, станеться катастрофа. Світового масштабу.
Я знаю, чому він так турбується про це.
— Ні. Ми підемо! — наполегливо промовила я і подивилася на своїх друзів.
Ми своїх у біді не кидаємо. І завжди допомагаємо одне одному. Тор стільки разів мене виручав, стільки разів витягував з неприємностей, що я просто не можу залишити його в біді. На його рідне місто напали, і я дуже хочу допомогти йому звільнити його. Тим більше, коли ще я зможу побувати в Асгарді? За розповідями Локі, це місто надзвичайне своєю красою. Про нього складено багато легенд і міфів, і я можу потрапити туди.
— Так. Ми не залишимо друга в біді, — підтримала мене Наташа.
— Ми йдемо битися з Йотунами, і це не обговорюється, — додав Капітан, зробивши ковток зеленого чаю.
— Добре. Дякую, друзі, — промовив Тор з найдружелюбнішою посмішкою. Я бачу, як йому необхідна наша допомога. І ми зробимо все, що в наших силах.
— То коли ми вирушаємо?
***
За кілька хвилин ми були в Асгарді. Це, дійсно, дуже красиве й розкішне місто.
Хто взагалі додумався їх впустити?
Єдиний спосіб потрапити сюди — це Веселковий міст. Хто допоміг їм у цьому? Невже, Локі? Так, він здатен на таке. І навіть на більше. Зрозуміло, який у нього був план. Ми ж думали, що він спробує захопити Землю, але все виявилося набагато гірше. Локі потрібен Асгард. Він ще давно хотів помститися рідним, сподівався здобути тут усе. І ось він виконує свій підступний план. Уявити не можу, як потрібно ненавидіти сім'ю, щоб довести своє місто до такого стану.
За півгодини бою, відбиваючись від цих монстрів, я побачила царицю. Вона, як справжній воїн, бореться з монстрами за свободу міста. Мужньо і холоднокровно вбиває кожного з них. Невже все це правда? Я думала, що правителі знаходяться в притулку або щось типу того. І я поважаю її за це. Нам би теж не завадили такі правителі. Сміливі, готові будь-якої секунди вступити в бій, аби тільки захистити країну і людей, що живуть на цій землі.
Зараз або ніколи.
Лафей повернувся до мене. Його червоні, ніби налиті кров'ю, очі зустрілися з моїми, і в цей момент я встромила меч йому прямо в серце. Це не просто меч. Я заговорила його найдавнішим заклинанням, і той, хто поріжеться ним, буде приречений на загибель. Тут я помітила, що Крижані Велетні почали відступати. Мабуть, без свого ватажка вони впоратися не можуть. Ті ще мерзенні створіння. Локі спробував втекти, але його зупинив Тор з друзями. Йому нікуди бігти. Це марно. Він накоїв багато дурниць, за які йому доведеться відповісти. Так і має бути. Безкарним не залишиться ніхто.
Коли йому надягли наручники й повели до темниці, ми зустрілися очима. Він виглядає нещасним, розбитим. Це й не дивно, його зрадив батько, померла людина, яка була йому дуже дорогою, і всі плани, які він побудував, просто зруйнувалися.
Але царицю дійсно шкода. Вона була сміливим воїном, чудовою матір'ю і просто хорошою людиною.
Якби я могла щось зробити... Якби могла чимось допомогти... І тут мене відвідала шалена ідея. Що, якщо її все-таки можна врятувати?
Я ніколи не пробувала це зробити, але спробувати варто. На кону життя цариці Асгарда, і не можна втрачати шанс допомогти їй. Я підійшла до Фріггі й присіла біля неї навпочіпки. Думаю, що мені вдасться це зробити. Приклавши руку до рани, стала нашіптувати заклинання воскресіння. Ну ж! Це має спрацювати. Я продовжила читати заклинання, сподіваючись на краще. І вже за кілька хвилин цариця задихала. Ось тільки я повністю вибилася з сил.
— Дякую, — прошепотіла цариця й видавила з себе ледь помітну посмішку.
До нас підійшов Тор, обійняв маму, а потім мене.
— Дякую, Мері, — тихо промовив він, не випускаючи Фріггу з обіймів.
Я спробувала встати, але відразу ж впала назад. Сил зовсім не залишилося. Такого роду магія вимагає багато енергії, якої у мене й так було мало, після битви з монстрами. Зараз же її зовсім не залишилося.
— Просто Фрігга, — посміхнулася я й зачинила двері.
Я плюхнулася на ліжко й стала розмірковувати про Локі. Згадала його очі, наповнені болем і стражданням. Згадала, як він схилився над мертвим тілом його матері... У той момент він не прикидався, я точно можу це сказати. Йому було боляче. По-справжньому боляче. І хоч я все ще зла на нього за те, що він так вчинив зі мною, за те, що нападав на Землю і на Асгард, за те, що завдавав людям болю, я все одно не можу забути його сумний погляд. Мені шкода, що все так вийшло. Він міг не робити всього цього, міг вибрати інший шлях, але помста, злість і ненависть поглинули його з головою. Але що, якщо є надія, що він виправиться? Що, якщо він зможе змінитися? Сьогодні він показав, що відчуває насправді, показав, що в ньому є натяк на людяність. Що, якщо ще не все втрачено? З цими думками я й заснула.