Туман

У дитинстві, я завжди вдивлялась в туман з надією щось побачити — він здавався загадковим.
Одного дня на вулиці стояв великий та непроглядний туман, я як завжди попросила маму дозволити мені піти гуляти, на диво мені не знадобилось її вмовляти.
Одівшись, я пішла до туману. Підійшовши ближче я помітила, що він був дивної форми, він був простою білою стіною яка підіймалась ввись. Настоявшись я вирішила зайти у середину. Всередині крім землі під ногами нічого видно не було. Вирішивши зробити декілька кроків, я помітила краєм ока рух, спочатку я не заважала на це, та чим дальше я йшла ти більше рухів я помічала. Не витримавши цього я крикнула - Хто тут?! Не почувши відповіді, я крикнула сильніше. - Хто тут?! Дайте відповідь! Нічого не почувши знову, я продовжила свій рух.
Та тільки но я зробила кілька кроків як у далині з'явилися чорні напівпрозорі силуети. Серед них був один чоловічий, один жіночий і ще два малих силуетів.
З ними було дивовижне джерело світла, яке просто висіло у просторі.
Раптом один із силуетів підняв руку та почав махати нею, вітаючи мене.
За ним повторили і інші, це виглядало одночасно моторошно та одночасно заспокійливо.
Простоявши декілька хвилин я зрозуміла, що їх рухи ніби загіпнотизовували мене, їх рухи були настільки платними, що зачаровували мене, у мене склалось таке враження, що у них не було кісток.
Я й не помітила, як мої ноги винесли мене з туману.
Останнє що я почула перед тим як мої ноги винесли мене з туману - це. - Повертайся ще, ми тобі завжди будемо раді. Сказали вони в унісон, іх голоси переплились створивши дивне звучання яке я ніколи не забуду.
Коли я покинулась, від туману і сліду не лишилось. Високо у небі стояло сонце яке приємно пригрівало. Вдосталь відлежавшись на траві, я рушила додому. Мамі так нічого і не сказала про свою пригоду, та я знаю, що це ще не остання зустріч з ними.